Міхась ЧАРОТ шчыра верыў у магутную сілу сацыялістычнай рэвалюцыі, у ейную вызвольную ролю. Адсюль і такі ўзьнёслы рамантычны патас, які асабліва яскрава выліўся ў фантастычнай паэме “Чырвонакрылы Вяшчун,” напісанай у 1922-ім годзе. Паэт піша пра самалёт у космасе. Як бачым, нешта падобнае да сучаснага спадарожніка зямлі.

З гэтага самалёту аўтар з лётчыкам аглядаюць усю зямную кулю і бачаць людзкое гора і бядоту. Аўтар усклікае: “З зямлі хто ўзьняўся: Шчасьлівы! Шчасьлівы!”

http://kamunikat.fontel.net/www/knizki/li...

В поэме-фантазии «Краснокрылый прорицатель» (белор. Чырванакрылы вяшчун, 1923) автор создал художественную идеализацию образа «всемирной коммуны» и описал полёт на аэроплане над разными странами как миссию распространения освобождённого огня революции.

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B...

Текст поэмы https://yadi.sk/d/gnRP_bvmPalrBQ

«Вірші її відбивали модну тогочасну тему. Не то що еротизм, а просто таки сексуалізм…» — писала в мемуарах цнотлива в усіх сенсах цього слова Докія Гуменна, головна «синя панчоха» шалених двадцятих. Із притаманною їй класовою ненавистю і суто людською заздрістю Гуменна особливо ненавиділа Забілу, «красуню і тайноаристократку», чиї фото раз по раз прикрашали обкладинку журналу «Плуг». Якось Забіла приїхала з Харкова і після влаштованої на її честь вечірки ночувала не у дівчат-плужанок, а у… Антона Шмигельського. Гуменна ж не знала нікого, нікого такого, хто «міг би так передавати зеленими очима свою ласкавість…»

Проте коли йшлося не те, що про еротичні мотиви, а про загрозливий сексуалізм у тогочасній поезії, невмолима Гуменна лагіднішала чи то суворішала, бо визнавала, що не одна красуня Забіла мала такі нездорові ухили: «Це була тоді така мода, крім неї, відзначались ще й Раїса Троянкер і Людмила Піонтек, дружина І. Кулика».

Що ж такого сексуального було у віршах цих трьох поетес?

Циркачка

Раїса Троянкер народилася в сім’ї сторожа уманської синагоги. П’ятнадцятирічною втекла з дому з приборкувачем тигрів Леонідом Джордані, виступала з ним у цирку у смертельному номері — щовечора клала голову в пащу тигрові.

Ласа до еротичних пригод юна дівчина не могла втриматися від спокус. Її наступний роман з уманським журналістом і письменником Онопрієм Турганом обернувся шлюбом, народилася дочка Оленка. Року 1925-го Турган із молодою дружиною перебрався до Харкова. Троянкер уже тоді сама писала вірші, і наступного року вийшла її перша збірка «Повінь».

Юрій Смолич про дебют уманчанки в столиці згадував інакше: «Увів її в літературу, як відомо, Сосюра, підціпивши десь в Умані під час гастролів цирку, у якому вона працювала (було їй тоді п’ятнадцять-шістнадцятий) з приборкувачем тигрів, і тепер усім розповідав, що в Раї великий шрам вище коліна, майже в паху — її добренько лапнув тигр під час спектаклю. Ну й усі тепер (це було, як спортивний інтерес) мали побачити той тигровий шрам на нозі поетки».

Шрам у паху від кігтів тигра у Троянкер справді був, вона його описала у віршах. І про те, що її «лікують по Фрейду», теж звірялася в листах до Івана Дніпровського. Тому Смолич нічого не перебільшував: «Як відомо було поміж письменників старшого покоління, була надто розпутна і, за свідченням лікарів, хворіла на німфоманію: одне слово, мало хто з тогочасних письменників з нею не переспав. Вірші вона писала тільки еротичні, і непогані, треба сказати, під впливом Анни Ахматової та інших з тієї плеяди».

Як еротичну, ба навіть непристойну, сприймали поезію Троянкер і пересічні читачі. Григорій Костюк згадував парубоцькі вечірки, у яких він замолоду брав участь: «Цікаво відзначити, що пильні, громадсько-відповідальні й ініціативні на праці політехніки, математики, історики, педагоги тут перетворювались на дотепних, безжурних гульвіс, розповідачів дразливих анекдот, декламаторів “сальних” віршів “Гавриліади” Пушкіна, або ще більше — нашої Раїси Троянкер, а дещо й “захалявного” Сосюри».

Що вже казати про прищавих підлітків, як зовсім юний Лев Копелєв з друзями: «Зато всех нас, вчерашних школьников, бесспорно занимала поэтесса “Авангарда” Раиса Т. Маленькая, тоненькая, очень густо накрашенная, она читала стихи, в которых рассказывала, как впервые отдавалась».

Раїса Троянкер

* * *

Трава прив’ялена і заніміла осінь…

Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..

В траві заплутались, розвіялися коси,

в гарячці тіло й голова.

Зім’ята сукня. На обличчі — мука.

Червоні плями в лентах комбіне…

І пада вечір у безодню круком,

і кличе вечір впасти і мене.

На серці якось важко і тривожно.

І ти, ніяковий, не можеш приласкать…

І те, що сталось, повернуть не можна.

І серце холодом стиска…

Ти так молив — сьогодні стань моєю…

І сталось. О закон буття!

Ми у траві забули томик Гейне,

його листки од вітру шелестять.

І якось чудно. Хоч усю вже бачив —

соромлюсь при тобі панчоху підвязать.

І так іду. І ми чужі неначе,

і в мене мимохіть жемчужиться сльоза.

О, не вернуть! Не стать такою, як учора,

нічим не змить із уст палючих плям!

А день такий звичайний і бадьорий,

така спокійна стомлена земля…

Леонід Чернов, Павло Іванов, Олександр Копиленко, Константін Фєдін, Раїса Троянкер, Олесь Досвітній, Юрій Лібєдінскій, невідомий. Одеса, 1929

Раїса Троянкер

НІЧНА РОЗМОВА

Почекай, Мефістофель,

почекай, Мефістофель,

Може бути, прийду уночі і продам

Свої кров’ю написані останнії строфи,

Свою мудрість прозору, мов у склянці вода.

Почекай, Мефістофель,

в тебе хиже обличчя,

А у мене рожевість ще зі щок не зійшла.

Я прийду уночі і постукаю тричі

І продам свою мудрість,

і продам свій талан.

Може рано прощатись?

О, ще рано прощатись!

Я прийду, Мефістофель,

Стерши муку з лиця.

Помінять свої скарби

На химернеє щастя,

На усмішку дитини,

На обійми самця.

Я страшенно стомилась.

Я страшенно стомилась.

Подивись на провалля

Біля смутку очей

Хочу чути банальне.

Я люблю тебе мила,

Хочу буть не самотня

В синій тузі ночей.

Почекай, Мефістофель,

в тебе хитра усмішка,

Твої очі зелені загадково мигтять.

Почекай, Мефістофель,

Тобі гірко і смішно,

Бо ти знаєш про щастя

І химери життя.

Почекай, Мефістофель,

Я не Гретхен білява.

Я рвучка і нервова,

Я жінка — поет.

Я шукаю незнане, ще не сказане слово,

Знаю спрагу надхнення,

Творчих запалів лет.

Легко бути коханкою,

Навіть матір’ю й жінкою.

Але як ув’язати це з призванням творця?

Ой, летять похоронно

Срібнодзвонні сніжинки.

Я прийду, Мефістофель,

Стерши муку з лиця.

Дворянка

От хто замолоду «косив» під Анну Ахматову (Гумільов цих юних послідовниць називав «подахматовками»), так це Наталя Забіла. Російськомовна дворянська родина, відповідне виховання і крах усіх сподівань після 1917 року. Відгомоном аристократичної юності стануть згодом переклади з «проклятого» Бодлера. А на початку 20-х Наташа довго не могла знайти місця у сірій люботинській дійсності під Харковом і цілі зошити списувала віршами на смерть Блока, з епіграфами з Бальмонта й Ігоря Сєвєряніна, сповненими любовної ахматовської млості.

Наталия Забелло

ТРОИЦЫН ДЕНЬ

В Троицын день я хочу поцелуя,

В радостный Троицын день.

В Троицын день так доверчиво жду я

Ночи лиловую тень

Троицын день — это праздник лучистый,

Праздник зеленых берез,

Праздник цветов ароматно-душистых,

Праздник безоблачных грез…

Милый, приди под немые березы —

Я прибегу по росе…

Я принесу тебе пышные розы,

Алые розы тебе…

Алые розы — любовь неземная,

Радостней лилий твоих.

В Троицын день ты поймешь, ты узнаешь

Счастье мгновений немых…

В Троицын день мы уйдем в голубую

Ночи манящую тень…

В Троицын день я хочу поцелуя,

В радостный Троицын день!

Обкладинка зошита з віршами Забіли

Хтозна чи мали конкретного адресата вірші-страждання через нерозділене кохання до одруженого чоловіка. У житті Забіла виявилася набагато активнішою й енергійнішою і жінкою, і коханкою. Крім двох офіційних шлюбів із Савою Божком та Антоном Шмигельським у 20-х роках, у неї було безліч кавалерів, шанувальників і коханців. Невтомний розвідник інтимних глибин Юрій Смолич писав: «Наталка була “свободолюбна”, її коханці не мали ліку, і перший її коханець був у неї, коли їй сповнилось лише шістнадцять років. Вона сприймала кохання тільки як кохання, і ніколи не будувала з кохання ніяких мук і гризот».

Смолич і Забіла спілкувалися відверто і знали про незчисленні романи один одного. Та в одному — ціна дівочої цноти — вони так і не зійшлися: «Наталка засміялась і махнула рукою: — Повірте, Юро, про це думають тільки мужчини, жінки ніколи не сушать собі голову над цим. Єрунда! Віддати свою незайманість, кохаючи, — радість. Для жінки, що кохає, тут немає ніяких проблем. Це ви вигадуєте проблеми. — Я не погодився з Наталкою, не згодний і досі».

Наталя Забіла

* * *

Чорним оком дивиться печера

В лісову ліанову межу.

Я — струнка, вигиниста пантера

Свій барліг невсипно стережу.

Виходжу зарошаним камінням,

Жовтозоро ріжу синю ніч,

І леліє місячне проміння

Оксамитним блиском на мені.

Вигинаю чорнії рамена —

Під ногами шурхом камінці…

А весною билися за мене

Молоді розпалені самці.

Диких джунглів пахощі отруйні,

Чорні спини, пазурі і кров…

Розшайнулось пристрасно і буйно

Весняне змагання за любов.

Є закон — єдиний, невідхильний,

А життя — безжалісно ясне:

має право жити тільки сильний, —

Тільки сильний може взять мене.

Жовтий зір мій синій присмерк ріже.

Кожний добре знає власний шлях:

Боротьба за волю і за їжу,

Боротьба самиці за малят.

Не вступити ворогу в печеру,

Не пройти заказану межу, —

Я — струнка, вигиниста пантера

Свій барліг невсипно стережу.

Наталя Забіла

ОДИН ВЕЧІР

В синім місті гомони поснули,

Цілувалась з присмерком земля…

Ти мені на розі темних вулиць

Кинув гостро: — Діти або я!..

Мовчазних будинків сонні лиця,

Десь у сині — мрії дальніх сел…

Любий мій ! Я перш за все — самиця,

І для мене діти — перш за все.

Прорізали промені трамваїв

Ліхтарів сріблястії мости…

Ти пішов… А я уже не знаю —

Може, перш за все на світі… ти ?

Комуністка

Ім’я дружини літературного і партійного вождя Івана Кулика зрадлива пам’ять підказала Гуменній неправильно. Воно й не дивно, бо Люціана Карлівна Піонтек — дочка багатого німця з Лубен. Дебютувала вона ще 1917 року як російськомовна поетка у збірнику лубенських гімназистів «Кружок поэтов». Потім вийшла заміж теж за сина заможного селянина, боротьбиста Михайла Віленберга. Обоє навчалися в Харкові — Люціана в інституті народної освіти, Михайло — в сільськогосподарському інституті й одночасно був комісаром цього вишу. Однак подружжя не втрималося — Ліля розлучилася з Віленбергом і взяла шлюб з більшовиком, уманським євреєм Іваном Куликом. Може, тоді вона і вступила до ВКП(б). Майже одразу після шлюбу пара виїхала за кордон — Кулика на чотири роки відрядили заступником генерального консула СРСР у Канаду для зв’язків з тамтешніми українцями.

Повернувшись у радянську столицю, Люціана видала дві книжки поспіль: збірку віршів «Тихим дисонансом» і збірку оповідань «Балаклава» (1929). Багато перекладала з англійської, але саме тому її літературну кар’єру переслідували скандали. Спершу молодий і нарваний комсомольський письменник Олесь Донченко — як на зло обізнаний лубенець — настрочив статтю «Неприємним дисонансом», у якій виказав плагіат, мовляв, Піонтек тупо переклала три вірші з російськомовного «Кружка поэтов». Ліля, виправдовуючись, обмовилася, що один із віршів написано під впливом Макса Волошина (а надворі стояв 1929 рік!). І взагалі, якби вона хотіла красти чужі вірші, то могла б вільно це робити з англомовною і німецькомовною поезією…

Юрій Смолич стверджував у спогадах, що й тут Піонтек попалилася: Йогансен спіймав її на тому, що вона переклади з американської й англійської поезії видавала за власні вірші.

Люціана Піонтек

БЕЗСОННЯ

Коли вітер із моря, а сон притис Балаклаву,

Я не сплю, лежачи в темному.

Думаю: кохав Асю і Клаву,

А я — навіть не для нової поеми.

З темного кутка примарою

Плазує вбивство Стамболійського.

Знаю: буде й в Болгарії

Перемога. Вже близько.

На столі ще твої лілеї:

Хтось казав: вони — символ мене;

А я знаю: так, як до неї,

Ти до мене не спалахнеш.

І знову пленум Комінтерну,

А я ще й досі не в партії…

Але я пройшла головне inferno,

І ти можеш мене кохати.

Ні,

не сон,

не сон ці

ласки, гарячі, як сонце!

Вони ж

так недавно

були.

Крим

Балаклава

1923 р.

Люціана Піонтек

ЛОНДОН

9 січня 1924 р.

На мості сфінкси Темзу стережуть

І врізались застиглими очима

В важку, туманну, чорну муть,

Що каменем звисла понад ними.

І мариться їм все: в Британському музеї

Сумує, як вони, гігантський Озіріс

За небом сонячної Африки своєї,

За Нілом розливним, що лотосом заріс.

На Piccadilly світло ллють каскадами реклами,

Авто, трамваїв, кебів біга комашня,

І царство business city тут незламно

Упевнено керує день за днями.

Тут все тверде. І тільки окарино

(Сліпця безногого) загрозою тремтить

Й примушує упевнені вітрини

Легенько збліднути на мить.

http://litakcent.com/2016/03/11/cyrkachka...

Твір М.Романівської “Десятикласники”, або “Життя позитивного героя Аркадія

Трояна”, опублікований у “Молодому більшовику” (1941, ч.4), – пародія на роман

О.Копиленка “Десятикласники” (1938), що фактично став продовженням роману

“Дуже добре”. В останньому автор фантазує на тему “бджілки” – маленького літака

з унікальними злітно-посадковими якостями, а у “Десятикласниках” – на тему

стратегічних ракет, здатних протягом кількох хвилин накрити Осло, Копенгаген,

Люксембург, Берн, Рим, Афіни, Нікосію та ін.

Авторка пародіює надмірно ідеалізований образ головного героя Аркадія Трояна,

який завжди готовий допомогти і аж втомлюється від своїх благочесних діянь.

М.Романівська Аркадія Трояна зображує іронічно: “Аркадій поспішав, бо його

підганяв настирливий час. Він ішов, виставляючи вперед голову і розстібнуті груди.

Поли піджака метлялися, як крила, спогади і фантазії літали, як блискавки. Голова

вся завихрилася, і зелені концентричні кола плавали в очах. Довга тінь стрибала за

ним, як потвора”. Він такий позитивний, що у його голові лише гарні думки, але

вони настільки переплутані, що стає смішно: “Що таке любов? (...) Долю моєї

ракети вирішуватимуть міліони. Космос – таке смачне слово, я –

стосімдесятиміліонна частка. Едісон у вісімнадцять років!”. Як засіб пародіювання

використано невідповідність Аркадієвої позитивності зовнішності та мові хлопця:

“Якого ви чорта приперлись сюди? (...) Відчепись ти к чорту собачому! (...) Мурло

невихований! Іди ти к чорту, буйвол (...)”. Саркастичне закінчення пародії ставить

крапку у надуманому О.Копиленком образі молодого позитивного героя Аркадія

Трояна: “Аркадій похитнувся від радості й закричав: – Мамо! Дзвони негайно в

НКВС. Я нарешті ловлю шпигуна. Від радості, що нарешті закінчується роман,

Аркадій стояв похитуючись і відчував страшну втому. Для цієї розв’язки він

пройшов 292 сторінки”.

http://visnyk.sumdu.edu.ua/arhiv/2010/Fil...

https://fantlab.ru/blogarticle35956

http://fantlab.ru/work572450

http://fantlab.ru/work635703

Під час війни була в евакуації в Таджикистані, де писала статті та фейлетони в обласну газету, готувала радіопередачі, видала книжечку для дітей російською мовою «Подарок Мамлакат».

Збірки казок, оповідань, фейлетонів:

«Мурашина перемога» (1927)

«Напровесні» (1927)

«Маскарад» (1941)

«Болотна солов'їха» (1959)

П'єси:

«Нежить лейтенанта Швайнера» (1941)

«Мухамед Ібрагімов» (1940-ві)

Науково-популярний нарис «Вітер» (1946)

Повісті:

«Марійка» (1930)

«Загнуздані хмари» (1936)

«Шахти в небі» (1940)

«Високий літ» (1950)

«Червоний тюльпан» (1956)

«На верхів'ях холоду» (1960)

«Рятівне коло» (1969)

Роман «Любов і мир» (1966)

http://uk.wikipedia.org

http://slavia.do.am/news/marija_mikhajliv...

Письменник Ю. Яновський у ті роки працював директором ВУФКУ та залучав до співробітництва відомих письменників (Голівуд на березі Чорного моря, Майстер корабля).

1924

Вендетта (Око за око) сц. М. Борисова і Г. Стабового, р. Л. Курбас, худ. В. Меллер

Макдональд (Пригоди Макдональда, Історія однієї угоди) сц. Д. Бузька, р. Л. Курбас, худ. В. Меллер

Сон Товстопузенка (Як куркуль сільпредом став) сц. Д. Бузька, р. Л. Курбас, худ. І. Суворов

1925

Генерал з того світу. сц. М. Борисова і В. Владімірова, р. П. Чардинін, худ. І. Суворов

Лісовий звір сц. Д. Бузька, р. А. Лундін, худ. С. Зарицький, І. Суворов

Радянське повітря (Літаюча пропаганда). сц. М. Борисова і В. Марголіна, худ. І. Суворов

Укразія (Сім плюс два) сц. М. Борисова і Г. Стабового (за матеріалами Істпарта), р. П. Чардинін, худ. О. Уткін

1926

Алім (кіноповість). сц. М. Бажана, р. Г. Тасін, худ. Р. Шарфенберг

Гамбург (В ім"я демократії, Червоне братерство, Історія однієї втечі) сц. Ю. Яновського, та С. Шрейбер, р. В. Баллюзек, худ. Г. Байзенгерц

Герой матчу (Болільник футбола) сц. Г. Андрєєв-Дєтков, М. Борисов, Л. Константиновський, А. Золін (Френч), р. Л. Константиновський

Димівка (Вбивство сількора Малиновського, Сількор Малиновський) Сц. Д. Бузька, П. Сазонова і В. занози, р. П. Сазонов, худ. І. Суворов.

Життя Тараса Шевченка...

*********

Марія Михайлівна Романівська народилася 28 липня 1901 р. в с. Єрки Миргородського району Полтавської області. Батько був священиком, мати — вчителькою.

Закінчила Зіньківську жіночу гімназію (1918 рік). Працювала вчителькою музичної грамоти, музичним керівником при агітбригаді червоноармійського полку, в редакції газети «Вісті».

1921 року вступила до Харківського музичного технікуму. Потім навчалась на Харківських вищих музичних курсах (1922–1926).

Творчість

Її літературний доробок за кількістю і за жанрами значний: повісті, романи, фейлетони, рецензії, статті.

Друкувалася з 1922 р. З 1932 року — на літературній роботі. Член Спілки письменників з 1934 р.

До 1932 року Марія Романівська працювала в кінематографії. 1925 року за її сценарієм на Одеській кіностудії було поставлено фільм «Марійка». Зіграла у стрічках: «Гамбург» (1926, фрау Дарт), «Черевички» (1927, шинкарка).

http://slavia.do.am/news/marija_mikhajliv...

********

"Из глубины зала, от входной двери направился к трибуне неизвестный мне мужчина: невысокий, но коренастый, с широкими плечами и четким по-военному шагом. Его почти квадратный подбородок был чисто выбрит, на лоб падала русая прядь, серые глубоко посаженные глаза поблескивали холодной сталью — остро и внимательно.

— Кто это? Кто это? — спрашивали все друг у друга: никто этого человека не знал.

— Ваша фамилия? — спросила председательствующая, когда оратор поднялся на трибуну.

— Меня зовут Юрко Тютюнник.

— Что за идиотские шутки! — крикнул кто-то в первом ряду.

— Никаких шуток, — ответил человек на трибуне, — я тот самый Тютюнник, о котором вы и подумали. Атаман Юрко Тютюнник.

В зале воцарилась тишина.

Атаман Тютюнник?

Атаман Тютюнник!..

Имя атамана Тютюнника было тогда еще слишком свежо в памяти — и в этом зале, да и по всей Украине. Атаман Тютюнник!

Первый соратник и одновременно главный соперник Петлюры в претензиях на пост военного националистического диктатора на Украине. Ярый националист, лидер "националистов-державников" — то есть наиболее непримиримых "самостийников"; самый известный руководитель националистических полчищ; организатор и идеолог бывшего "вольного казачества"; командир гайдамаков петлюровской "Железной дивизии"… Море кропи пролили за четыре года бандиты Тютюнника на Правобережье, Херсонщине и Таврии, в Галиции и на Волыни; десятки сел и местечек сожгли, устроили не один погром. Не раз вооруженный украинский народ изгонял головорезов Тютюнника вместе с прочей петлюровщиной и атаманщиной из пределов украинской земли; в последний раз — всего четыре года тому назад — экипированный империалистами Антанты двинулся было Тютюнник с территории Польши в поход на Украину, но не прошел и сотни километров: украинские трудящиеся, Красная Армия уничтожили всю его орду, а сам он — прямо из боя — едва успел бежать верхом за Збруч.

Откуда же он мог теперь снова взяться в Советской стране, да еще здесь, на трибуне, открыто, перед сотнями советских людей?

И даже потребовал слова для выступления. Может ли это быть? Правда ли это? Откуда? Как?..

Не гомон — вой поднялся в зале: люди срывались с мест, выкрикивая слова возмущения и протеста; другие бежали уже к трибуне — схватить, скрутить руки, обезвредить, не дать уйти!

Тогда еще мало кому было известно, что атаман-националист Юрко Тютюнник тайком, нелегально, перешел советскую границу, пробрался на Украину и отправился по деревням — с целью организовать националистическое подполье и поднять кулацкое восстание против Советской власти… Но планы и надежды его потерпели полный крах: явки, которые дали ему закордонные руководители украинской контрреволюции, оказались "липой", никакого организованного националистического подполья на Украине он не нашел; создать новое подполье оказалось невозможным — националистические "идеалы" абсолютно дискредитировали себя в широких народных массах; украинский народ не скрывал своего враждебного отношения к националистам и своей верности советскому строю… Националистический вожак вынужден был таиться достаточно долго и располагал досугом, чтоб хорошенько поразмыслить. Тютюнник был человек сильной воли, обладал здравым смыслом и умел быть честным с собой: националистическая контрреволюция не имела никаких перспектив на Украине. Значит, надо было делать выводы… Тютюнник их сделал: он явился в органы Советской власти, сдался на милость победителя и просил дать ему возможность искупить свои преступления перед народом… Было ли это искреннее покаяние или то был лишь хитрый и коварный ход опытного агента иноземных разведок — трудно было сказать. Так или иначе политический преступник, который сам явился в органы власти, признал свои преступления, осудил их и просил либо наказания, либо возможности искупить вину, подпадал под закон о политической амнистии, — и Юрко Тютюнник как раз недавно был амнистирован…

Прошло немало времени, пока председательствующей удалось установить в зале тишину и спокойствие. Аудитория была наконец информирована: амнистирован по законам Советской власти. Тютюнник все это время стоял на трибуне, позволяя всем любопытным разглядывать себя, сколько им заблагорассудится.

— Что ж, — сказала председательствующая, испуганно хлопая глазами, — если так — пожалуйста! Слово имеет… гражданин Тютюнник.

И Тютюнник заговорил.

Держал речь атаман бандитов-националистов о романе, который описывал коварную и злокозненную деятельность этих самых бандитов.

Давно это было, да, по правде говоря, я не очень прислушивался к тому, что он говорил о достоинствах и недостатках художественных элементов романа, — не припомню теперь, да и не стоит оно внимания. Но в конце своей речи Тютюнник высказал общее мнение о романе и мысли по поводу самой дискуссии на диспуте, — и эти слова я хорошо запомнил.

Он сказал:

— Здесь выступавшие разошлись в мнениях относительно идейного содержания романа: часть ораторов считает, что автор изобличил, пригвоздил к позорному столбу, осудил националистов, другие, наоборот, доказывают, что автор националистов идеализирует, облагораживает, а значит, вроде бы и оправдывает. Может быть, аудитории будет интересно услышать и мое мнение? Считаю себя до некоторой степени компетентным в этом вопросе.

Возгласы возмущения встретили эти его слова.

Но бывший бандитский атаман только передернул плечами и повел бровью:

— Я был не только лидером национализма, но и командором армии националистов и руководителем националистического подполья. Следовательно, имею достаточный опыт в этом деле…

Крики снова заглушили его слова, но он закончил, немного переждав:

— Заявляю: если б такой, как описано в романе, оказалась в своей подпольной работе боевая группа националистов, которую я послал в подполье на Украину…

Шум протеста снова прервал речь бандитского атамана, но тут же оборвался, и в зале стало совершенно тихо: каждому хотелось услышать, что же скажет бывший предводитель националистической контрреволюции.

И он сказал:

— …то я бы приказал этих растяп расстрелять!

И ушел с трибуны.

Толпа в проходе расступалась перед ним, сотни глаз провожали его, в зале стояла абсолютная тишина.

Я уже не припомню, чем закончился этот диспут, что говорил в заключительном слове докладчик и каково было резюме председательствующей: слова Тютюнника целиком овладели моими мыслями.

Я рассуждал так. Собственно, почему Тютюнник отдал бы приказ расстрелять националистических подпольщиков тогда, когда сам был руководителем антисоветской контрреволюционной деятельности. Потому, что они не оправдали его надежд, не выполнили его приказа о диверсиях, превратились в обывателей, то есть оказались растяпами, а не бойцами во имя националистических идеалов. А если бы они выполнили задания своего националистического руководства, был бы Тютюнник, их руководитель, доволен?

Нет! Не были только растяпами, никчемными людьми националисты: никчемными оказались идеи национализма на пути исторического развития украинского народа, но на этом историческом пути националисты были не жалкими растяпами, а активными врагами, с которыми народу приходилось вести кровавую борьбу, — помехой, на преодоление которой пришлось потратить немало сил. Значит, и изображать в произведениях искусства националистов не стоящими внимания растяпами — неверно…

Роман, разумеется, не был "контрреволюционным" — увидеть в нем контрреволюцию хотели псевдоортодоксы, конъюнктурщики-приспособленцы, паникеры-перестраховщики и просто дураки. Однако и со своей революционной задачей автор не справился: образы националистов нарисованы не всегда верно и — главное — не раскрыты те силы народные, которые против идеологии национализма борются.

Таков, примерно, был ход мыслей автора сразу после диспута.

Впрочем, о романе "Фальшивая Мельпомена", об ошибках, которые увидел в нем сам автор, я подробно рассказал уже в книге "Разговор с читателем", рассказал и о том, как мне помог разобраться в этих ошибках незабвенный друг — венгерский писатель Мате Залка. Отсылаю к этой книжке, к главе "Зерна будущих урожаев", тех, кого это интересует. А здесь — раз уж зашла речь о Тютюннике — хочу попутно рассказать еще об одной встрече с ним.

Я работал тогда инспектором театров в Главполитпросвете УССР. В комнате (это был 27-й или 26-й год) нас сидело трое: я — инспектор, Плеский — ученый секретарь Главреперткома, и технический секретарь. На должность технического секретаря незадолго до того дня, о котором идет речь, как раз был принят молодой парень, только что демобилизованный из армии.

Мы сидели на своих местах, каждый занятый своим делом, когда открылась дверь и в комнату вошел… Тютюнник.

Случилось так, что сюжет моего романа "Фальшивая Мельпомена" повторил до некоторой степени в жизни сам Тютюнник. Амнистированный согласно закону об амнистии, Тютюнник, в поисках "натурализации", тоже… пошел на службу к Мельпомене: он стал кинодраматургом и киноактером. В кинокартине "ПКП", где показан был грабительский поход на Украину белополяков вместе с петлюровцами во главе с атаманом Тютюнником, сам Тютюнник исполнял роль… Тютюнника. Он писал и киносценарии (псевдоним Юртык), а в редакторате ВУФКУ (Всеукраинское фотокиноуправление — предшественник нынешнего Комитета по делам кинематографии) занимал должность старшего редактора художественных фильмов. "Мельпомена" и в самом деле оказалась фальшивой.

Так вот в этот раз — уже не впервые — Тютюнник явился по своим служебным делам: принес киносценарий, чтоб получить в Главреперткоме разрешение на съемки.

Тютюнник вошел и, строго соблюдая субординацию, поздоровался сперва со мной, затем с ученым секретарем, а затем остановился перед незнакомым ему еще молодым парнем, сидевшим за столом технического секретаря: он ждал, чтоб его познакомили с новым служащим.

Парень положил перо и взглянул на человека, который хотел с ним поздороваться.

Дальше произошло вот что.

На миг парень застыл, впившись взглядом в фигуру вошедшего. Он смотрел, не отрываясь, и похоже было, что человека внезапно разбудили среди ночи, он еще не пришел в себя от тяжелого сна и не знает, что перед ним — реальная действительность или все еще образы сновидений? Парень даже тряхнул головой и несколько раз моргнул — он хотел отогнать наваждение. На лбу у него выступил пот.

— Это… вы? — еле выговорил парень.

— Я.

Тютюнник усмехнулся.

Правая рука парня метнулась к поясу — где, очевидно, еще не так давно висела кобура с пистолетом. Но пистолета теперь там не было — и парень, оттолкнув ногой стул, бросился к Тютюннику и обхватил его руками, зажав как в клещи.

Парень был только что демобилизован и ничего об амнистии и "натурализации" Тютюнника не слышал, но бандитского атамана Тютюнника он знал очень хорошо.

Знакомство их произошло при обстоятельствах не совсем обычных. Парень воевал в коннице Котовского и принимал участие в операции против националистических банд — как раз тогда, когда Тютюнник двинулся в свой последний поход на Украину с территории Польши, Казаки Тютюнника полегли в сече, сам Тютюнник сломя голову мчался верхом к Збручу, к границе, и как раз этому парню-котовцу выпало погнаться за ним на коне. Он догнал Тютюнника в чистом поле, уже у самой границы, — и они сошлись один на один с обнаженными саблями в поединке. Бились они люто, по преимущество сразу было на стороне Тютюнника: он рубился, чтоб любой ценой спасти себе жизнь, а парень-котовец хотел любой ценой захватить бандитского атамана живым. Потому рубил он не столько Тютюнника, сколько его саблю — сталь его клинка. Клинок молодого бойца оказался слабее — он сломался у эфеса, отлетел прочь, — и Тютюннику удалось удрать: пока подскакали другие котовцы, он переправился на своем коне через узенькую речонку, что веками рассекала тело Украины…

Вот так они встретились впервые и вот как встретились теперь — во второй раз.

При второй встрече… парню-котовцу оставалось только пришлепнуть фиолетовый штамп на сценарии Тютюнника (Юртыка) — "съемки разрешаются", а мы с Плеским поставили под этим свои подписи. И живой персонаж "Фальшивой Мельпомены" ушел восвояси.

Между прочим, что касается "живых" персонажей "Фальшивой Мельпомены", то мне вспоминается еще один случай. Еще одна встреча с читателем. Если это, конечно, можно назвать "встречей с читателем". Потому что "встреча" эта произошла на судебном процессе и "читатель" сидел на скамье подсудимых.

Шел процесс СВУ. Допрашивали обвиняемого Ефремова — вдохновителя и организатора новой модификации националистического подполья. Собственно, допрос уже был закончен — подсудимый публично признал, что целью его деятельности был отрыв Украины от других советских республик, уничтожение Советской власти на Украине и создание "самостийной" Украины под эгидой иноземных империалистических хозяев. Председатель суда спросил: как же сейчас оценивает добродий Ефремов положение, в котором оказались заговорщики из СВУ?

Ефремов пожал плечами и произнес с горькой иронией над собой:

— Что ж, мы оказались в положении персонажей "Фальшивой Мельпомены"…

Выходит, и роман "Фальшивая Мельпомена" — при всех своих недостатках и огрехах — был написан не зря и доказал это неоднократно."

Ю. Смолич. Рассказ о непокое.

І. Корнієнко «Півстоліття українського радянського кіно» (1970)

Батько української футурології.

105 років тому побачила світ одна з перших (коли не перша) українська політична утопія, а її автор став одним із перших (коли не першим) українським футурологом.

Але спочатку про утопію, а потім про автора. 4 березня 1911 року найбільша тодішня українська газета «Діло», яка виходила у Львові, вмістила на своїх шпальтах текст під назвою «Львів перед сто роками (1911-2011). Спомини Івана Залізняка». Пропонуємо його вашій увазі.

«Львів перед сто роками (1911-2011). Спомини Івана Залізняка».

I.

Пишемо тепер рік 2011. Переведено власне вибори до міської Ради громадської у Львові. Вибрано, як звісно, на 100 радних 75 Українців і 25 Жидів. Ані одного Поляка. З 75 Українців припадає 55 на клюб Українців-Гайдамаків (клюб сей повстав черев сполучення двох давнійших клюбів, національно-демократичного і радикального), дальше 13 на клюб укр. соціалістів, 3 на клюб укр. клерикалів і в кінци 4 «диких» Українців. Жиди в числі 25 признаються вправді усі до народности жидівської, однак за свою розговірну мову подали вони мову українську. Так отже Рада міста Львова зложена є – можна сказати – з самих Українців. Результату сього можна було надіятись. В біжучім році переведено загальну конскрипцію. Виказала вона на 500.000 людности м. Львова 300.000 Українців, 150.000 Жидів, 45.000 Поляків і 5.000 инших народностий. При обов’язуючій тепер системі виборчій, котрою не є забезпечене меншостям заступництво в Раді, оказався природно результат такий, що Українці виключно опанували міську Раду у Львові.

II.

Що вчера було, так легко забуваєтьcя! Цікаво було проте поглянути на час сто літ назад на Львів у році 1911. Я бачив той Львів року 1911 власними очима. Пригадаю собі ще добре тодішні події. Тоді числив я літ 25.

В р. 1911 переведено так само загальну конскрипцію, як тепер. Виказала вона 300.000 людности у Львові. З тих 300.000 було Поляків 150.000, Жидів 100.000, Українців (тоді називали їх офіціально: Русинами) 45.000, инших народностий 5.000. В 1911 р. переведено так caмо вибори до міської Ради у Львові. Вибрано тоді 75 Поляків і 25 Жидів. Не вибрано ані одного Українця. Між Поляками, отже і в цілій Раді, мав більшість клюб вшехпольський, котрий за головне своє завдання уважав не допустити до Ради хоч би одного Українця (тоді Русина). Радні Жиди признавалися всі до народности польської. Так отже в 1911 р. ціла міська Рада у Львові була виключно польська. Через те Львів одержав офіціально і формально характер польського міста.

III.

«Все йде, все минає», – сказав наш Шевченко. Минуло сто літ, а Поляків у Львові так якби не було. Тепер Львів офіціяльно і формально українське місто, яким воно було в часі заложення його українським королем Данилом зглядно його сином, князем Львом. Як могла здійснитись така метаморфоза? Сталося се способом зовсім природним, зовсім простим...

http://zbruc.eu/node/48510

Від проф. Михайла Васьківа